Історична довідка

/Історична довідка
Історична довідка2018-03-27T14:20:51+00:00

       Багатовікова історія львівського храму (колись костелу, тепер церкви) і монастиря Св. Анни складалася непросто.  Їй довелося зазнати чимало руйнувань, пережити декілька пожеж і перебудов, постраждати від рук безбожників, які влаштували тут торговище, та змінити конфесійну приналежність. Однак, попри все це, храмовий комплекс не лише вистояв і дійшов до наших днів, а й нині залишається одним з найважливіших релігійних та мистецьких осередків Львова.

1507 року навпроти західної частини Краківського передмістя, на роздоріжжі сучасних вулиць Городоцької й Т. Шевченка (колишнього Янівського шляху), майстри кравецького цеху збудували невеличку дерев’яну капличку. Маленька святиня мала нагадувати перехожим про перший в історії Львова страйк і пов’язані з ним криваві події трирічної давності.

1504 року, за словами автора «Хроніки міста Львова» Дениса Зубрицького, челядь і хлопці кравецького ремесла змовилися проти своїх майстрів, мабуть через малу платню чи погане ставлення до них, зібралися та вночі покинули місто, щоб податися в інші сторони. Міська сторожа, озброївшись ціпами, окованими залізом, наскочила на них у тому місці, де тепер стоїть храм, і спробувала затримати їх. Вони, однак, учинили опір, унаслідок чого кілька челядників загинуло. Там їх і поховали. Пізніше челядники, які брали участь у сутичці, але вижили й вибилися в майстри, на знак вдячності Господові за збережене їм життя насипали на місці бійки могилу, увінчану стовпом із хрестом, а з часом за кошти кравецького цеху збудували замість неї невеликий костел-каплицю.

      1509 року під час облоги міста військами молдовського господаря Богдана III костел згорів. Храм відбудували частково з каменю, а почасти з дерева. 1599 року львівський архієпископ Ян Димітр Соліковський освятив його. Відомо також, що 1641 року з дозволу міської влади при костелі осіли ченці-августинці й збудували там Лоретанську каплицю. Взамін вони віддали містові свою колишню ділянку поблизу жіночого монастиря Св. Катерини Сієнської на Галицькому передмісті.

         Коли 1648-го місто облягали козаки Богдана Хмельницького, храм знову згорів. Після цього споруда майже двадцять три роки простояла в руїнах. І лише 1671 року за сприяння польського короля Міхала Корибута Вишневецького, що перебував з візитом у Львові, її вирішили передати августинцям-еремітам. В обмін на це попередні власники храму — місто й цех кравців — отримали ґрунти при Сокільницькому шляху (в районі теперішньої вул. М. Коперника), якими ченці володіли від 1641 року. Августинці-ереміти відразу взялися відбудовувати костел і зводити монастир. Проте невдовзі, 1672 року, роботу перервала облога міста турецькими військами. Будівництво вдалося відновити тільки через рік. Основні роботи здійснювали за кошти магістрату й кравецького цеху. 1680 року монастир одержав від міста кільканадцять моргів землі вздовж Янівського шляху — так звану юридику. У процесі відновлювальних робіт до костелу прибудували монастир. Двоповерхова семиосьова будівля з високим мансардним дахом примикає до храму з південного боку. Витримано її в пропорціях, притаманних формам львівського бароко, і нині вона належить до тих небагатьох споруд Львова, що не зазнали особливих змін і зберегли свій первісний стиль.

В інтер’єрі споруди, як-от на першому поверсі й у пивницях, збереглися тогочасні барокові склепіння. Незмінною залишилася й викладена з широких дощок підлога. У сінях її зроблено з дуба й прибито дерев’яними кілками. Передсінок та кімнати-келїї вкривав стінопис. Наприклад, у першому з цих приміщень збереглися чотири фрески (у процесі сучасної реставрації їх трохи підправили), написані до 1783-го, свідченням чого є іконографія, властива августинцям, монастир яких того року ліквідували. Зокрема, на стінах в овальних медальйонах зображено св. Хому з Вільянуева, св. Моніку, св. Миколая з Толентіно, а на склепінні — композицію «Св. Августин омиває ноги Христові яко пілігримові».

До наших днів дійшли відомості про те, що 1730 року в костелі про-ведено поновлювально-реставраційні роботи, а 1756-го при храмі засновано Братство св. Яна Непомука. Після приєднання Галичини до Австрійської імперії настав час великих змін, які врешті-решт торкнулися й церковної сфери. Зокрема, у рамках кампанії з ліквідації значної кількості монастирів австрійський уряд 1783 року закрив і обитель августинців, конфіскувавши їхні земельні наділи, а самому костелові надав статус філіального. Тоді ж приміщення монастирської будівлі зайняла капеланія та трикласна тривіальна (початкова) школа для хлопців. Юридику й частину володінь монастиря продали на аукціоні. У власності ченців залишився лише великий сад, що простягався вздовж вул. Городоцької до військових казарм. 1810 року перед костелом встановили кам’яну поліхромовану фігуру св. Яна Непомука (після Другої світової війни вона безслідно зникла). А ще через десять років капеланію замінили парафією, і костел став парафіяльним. Новоутворену парафію очолив о. П. П’юрковський, завдяки зусиллям якого храм капітально відремонтували.

1824 року оновлений костел освятив архієпископ Анджей Алоїзій Анквич. Протягом 1853-1862 років провели ще один капітальний ремонт будівлі, під час якого перебудували вежу та на кілька стіп розширили пресвітерій. Стару чотиригранну вежу замінили тоді восьмигранною, розмістивши на ній годинник, що мав три циферблати й два дзвони — великий (вагою 83 кг) і малий (48 кг). А загалом дзвонів було чотири. Найдавніший з них відлили між 1603 і 1663 роками, найімовірніше, в людвисарні львівського майстра Франке. Там само виготовили й два інші дзвони. А от четвертий 1841 року відлив Ян Ярошевський у Любачеві. Капітально відремонтований і частково перебудований костел 26 квітня 1863 року освятив архієпископ Франц Ксаверій Вежхлейський.

Як свідчать акти візитацій 1921 року, головний вівтар створили в третій чверті XVIII ст. та поновили 1856 року. Він був вирізьблений з дерева, поліхромований і частково позолочений та стояв на високому розкріпленому цоколі. Основну складову частину цього великого вівтаря становила прикрашена різьбленим рококовим декором едикула, у центрі якої містився виконаний у візантійському стилі чудотворний образ Богородиці з Немовлям на лівій руці. У правій руці Діва Марія тримала берло. Голови Богородиці й Ісуса покривали накладні металеві позолочені корони. Такими самими були й шати Марії. Про цю ікону, створену на зламі ХУІІ-ХУІІІ ст., відомо, що 1710 року вірні молилися до неї, прохаючи відвернути від міста пошесть. Набагато пізніше, 1937-го, образ взяли в профільовану раму, яку виготовив Адам Качинський. Цей самий майстер поновив табернакль (дарохранительницю), що містився на престолі перед іконою.

З актів візитацій відомо й про низку мальованих олією на полотні зображень, що зберігалися в храмі. Зокрема, у документах згадано такі ікони: «Христос посеред дітей», «Veraikon» («Плат Вероніки» — нерукотворне зображення лику Ісуса Христа на убрусі св. Вероніки), «Матір Божа з Дитятком» (за описом, на цьому творі італійської школи малярства було зображено, як Марія сидить під деревом посеред ангелів), «Матір Божа з Немовлям на колінах», «Марія зі свв. Анною та Йоакимом», «Св. Франциск», «Св. Катерина», «Св. Антоній».

Над входом до захристії висіла велика дерев’яна овальна таблиця, оздоблена різьбленою рамою та короною, з латинським текстом, який повідомляв, що 1756 року архієпископ Миколай Вижицький затвердив при костелі Братство св. Яна.

Під час реставрації 1862 року львівський художник Марцін Яблон- ський розписав склепіння ілюзіоністичними композиціями, а в апсиді над головним вівтарем намалював образ «Матір Божа-Утішителька». У центральній частині зводу нави митець розмістив велику стінописну композицію «Апофеоз св. Анни». 1925 року ці розписи поновили, тоді ж розмалювали стіни.

Костельний орган, що мав десять регістрів, один мануал і педаль, ви-конав Роман Духенський. 1894 року цей музичний інструмент відремонтував майстер І. Жебровський.

Проект перебудови костелу св. Анни авторства львівських архітекторів Вітольда Мінкевича й Владислава Дердацького 1912р.

У листопаді 1911 року оголошено конкурс на перебудову костелу. За умовами цих творчих змагань, учасники мали врахувати в проекті традиції львівської ренесансної або барокової архітектури, але не могли використовувати жодних елементів романського й готичного стилів. У результаті членам журі, до складу якого входили прелат Владислав Ліберський, архітектори Альфред Броневський, Міхал Лужецький, Альфред Каменобродський, Владислав Садловський, Ігнатій Кендзерський, живописець Владислав Яроцький, було показано двадцять чотири проекти. Першої премії не присудили, а другу здобула робота  Владислава Дердацького та Вітольда Мінкевича, які запропонували спорудити храм у формі ротонди, перекритої великим пласким куполом і акцентованої декоративним аттиком. До Першої світової війни жоден з проектів не реалізували. Значною мірою завадив цьому галицький історик, архівіст і громадський діяч доктор Олександр Чоловський, який, обіймаючи посаду голови Центральної комісії охорони памяток, зумів відстояти думку про унікальність тодішнього зовнішнього вигляду храму та вберіг костел від знесення задля побудови на його місці нового.

Під час війни з вежі храму, згідно з наказом австрійського уряду, демонтували три дзвони, один з яких передали костелові реформаторів. Зняли також обидва годинникові дзвони. У 1927-1928 роках проведено чергову реставрацію костелу. Зокрема, тоді завдяки зусиллям львівського архітектора Броніслава Віктора перебудували купол вежі, який у результаті набув рис стилю ар-деко зі стилізованими вкрапленнями модернізованих рокайлевих форм бароко. У такому стильовому виразі фасад і конструктивні особливості храму збереглися до сьогодні.

Після Другої світової війни атеїстична радянська влада закрила костел. Орган демонтували й перевезли до Литви. Дзвони зняли, а годинниковий механізм зруйнували. Декор інтер’єрів, вівтарі й розписи знищили, а образи зі стін храму та монастиря зняли. Більшість ікон згодом безслідно зникла. Щоправда, завдяки небайдужим львів’янам окремі реліквії вдалося врятувати. Зокрема, відразу після передачі храму Св.Анни релігійній громаді Української греко-католицької церкви па-рафіянин Іван Кулицький повернув до церкви написані на полотні олією в другій половині XIX — на початку XX ст. образи «Архангел Михаїл бореться із сатаною», «Вознесіння Діви Марії», «Матір Божа з Немовлям у славі», а також ікону «Матір Божа неустанної помочі». Як свідчить уміщений на звороті останньої реліквії супровідний паспорт, скріплений у кутках сургучевими печатками, цей іконописний образ — точна копія чудотворної ікони «Матір Божа неустанної помочі» з церкви Ордену редемптористів св. Альфонса Ліґуорі на Есквіліні, яку їм 1865 року передав Папа Пій IX зі словами: «Зробіть так, щоб цю ікону знали в усьому світі». Згідно з переказами, ікону перевезли до Рима 1480 року з Криту й до початку XIX ст. зберігали в римській церкві Св. Матвія, а потім — у храмі Санта Марія ін Постерула. Інформацію про копіювання ікони з благословення Папи Римського Пія XI, викладену в супровідному документі, 22 лютого 1932 року завірив своїм підписом генеральний настоятель Згромадження Найсвятішого Ізбавителя та тодішній голова конгрегації Патрік Мюррей. Тривалий час костел використовували як каси попереднього продажу залізничних квитків і крамницю вживаних меблів.

 Духовне відродження храму й монастирського комплексу розпочалося наприкінці 80-х років XX ст., незадовго до проголошення незалежності України. 13 листопада 1990 року виконавчий комітет Залізничної районної ради народних депутатів зареєстрував за адресою церкви релігійну громаду УГКЦ. Подальше узаконення діяльності церковної спільноти відбувалося вже за незалежної України. 18 лютого 1992-го виконавчий комітет Львівської обласної ради народних депутатів затвердив статут релігійної громади УГКЦ церкви Св. Анни у Львові (вул. Городоцька, 32), а вже 1 червня того самого року комісія Залізничного райвиконкому м. Львова на чолі з головою В. Олійником на підставі відповідних законодавчих актів  передала колишній костел цій спільноті. Відтоді тут діє церква — жива клітинка великого духовного організму нашого народу.