КАРДИНАЛ МЮЛЛЕР ВИДАВ «МАНІФЕСТ ВІРИ»

Колишній префект Конгрегації у справах віри, кардинал Герхард Мюллер, опублікував «Маніфест віри», фактично, свою відповідь на дебати між католиками стосовно можливості, щоб розведені і поновно цивільно «вінчані» та протестанти були допущені до Святого Причастя, а також про можливість отримання жінками священичих свячень та про інші богословські питання, повідомляє агенція CNA.

Частина католицьких і некатолицьких ЗМІ вбачають у цьому Маніфесті реакцію на дії Конференції католицьких єпископів Німеччини, а також спробу коригувати неточні висловлювання Папи Франциска, хоча у Маніфесті ніде не згадано Папу.

Пропонуємо до Вашої уваги повний переклад «Маніфесту віри».

Маніфест віри

«Нехай не тривожиться ваше серце!» (Ів. 14,1)

Перед обличчям зростаючого замішання щодо доктрини Віри, багато єпископів, священиків, монахів та мирян Католицької Церкви попросили, щоб я склав публічне свідчення щодо Істини Об’явлення. Завданням пастирів є провадити тих, хто був їм довірений, на шляху спасіння. Це можливо лише тоді, якщо вони знають цей шлях і самі ним ідуть. Тому нагадував Апостол: «Я бо вам передав найперше те, що й сам прийняв був» (1Кор. 15,3). Сьогодні багато християн більше не знають основного вчення Віри, тому існує все більша небезпека зійти зі шляху, що веде до вічного життя. Однак, основним завданням Церкви залишається провадити людство до Ісуса Христа, світла для народів (Lumen gentium 1). У цій ситуації виникає запитання про те, як знайти правильний напрям. Як говорив Іван Павло ІІ, Катехизм Католицької Церкви є «безпечною нормою доктрини віри» (Fidei Depositum IV). Він був написаний з метою зміцнити Віру братів і сестер, віра котрих виставлялась на випробування «диктатурою релятивізму». [1]

1. Триєдиний Бог, об’явлений в Ісусі Христі

Короткий виклад віри усіх християн міститься у визнанні Пресвятої Трійці. Ми стали учнями Ісуса, дітьми і друзями Бога, будучи хрещеними в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Розрізнення трьох осіб у божественній єдності (ККЦ 254) визначає фундаментальну відмінність у вірі в Бога та образі людини, в порівнянні з іншими релігіями. Релігії не погоджуються між собою щодо цього вірування в Ісуса Христа. Він є правдивим Богом і правдивим чоловіком, Котрий був зачатий Святим Духом і народився з Діви Марії. Слово, котре стало тілом, Син Божий, єдиний Спаситель світу (ККЦ 679) і єдиний Посередник між Богом і людьми (ККЦ 846). Тому в першому посланні Івана до того, хто заперечує Його божество, звертаються як до антихриста (1 Ів. 2,22), оскільки Ісус Христос, Син Божий, одвічно єдиний з Богом, Його Отцем (ККЦ 663). Ми повинні рішуче протистояти поверненню до давніх єресей, які бачили в Ісусі Христі лише хорошу людину, брата і друга, пророка і мораліста. Він є перш за все і головно Словом, яке було з Богом і є Богом, Сином Отця, Котрий прийняв нашу людську природу, щоб відкупити нас, і Котрий прийде судити живих і мертвих. Лише Йому ми поклоняємось в єдності з Отцем і Святим Духом, як Єдиному і Істинному Богові (ККЦ 691).

2. Церква

Ісус Христос заснував Церкву як видимий знак і інструмент спасіння, що реалізується в Католицькій Церкві (816). Він дав Своїй Церкві, яка «зродилась з боку Христа, Котрий помер на Хресті» (766), сакраментальну структуру, що триватиме аж до сповнення Його Царства (ККЦ 765). Христос-Голова і вірні, як члени тіла, є однією містичною особою (ККЦ 795), саме тому Церква є святою, бо єдиний Посередник створив її видиму структуру і підтримує її (ККЦ 771). Через Церкву спасительна діяльність Христа стає присутньою в часі і просторі через відправу Таїнств, особливо Євхаристійну Жертву, Святу Літургію (ККЦ 1330). Владою Христа Церква передає Божественне Об’явлення, яке поширюється на усі елементи доктрини, «включаючи моральне вчення, без якого спасительну істину віри неможливо зберегти, пояснити і дотримуватись» (ККЦ 2035).

3. Сакраментальний порядок

Церква є вселенським таїнством спасіння в Ісусі Христі (ККЦ 776). Вона не відображає себе, але світло Христа, яке світить на її обличчі. Але це відбувається лише тоді, коли істина, об’явлена в Ісусі Христі, стає точкою відліку, а не точка зору більшості чи дух часу; бо Христос Сам доручив Католицькій Церкві повноту благодаті і істину (ККЦ 819), і Сам Він є присутнім в таїнствах Церкви.

Церква не є об’єднанням, створеним людиною, структура якого могла б бути зміненою його членами відповідно до власних вподобань. Вона є божественного походження. «Сам Христос є джерелом служіння в Церкві. Він її встановив, дав їй владу і місію, напрям і цілі» (874). Досі чинним сьогодні є напімнення апостола, що проклятий усякий, хто проголошує інше Євангеліє, «навіть коли б чи ми самі, чи ангел з неба проповідували вам іншу» (Гал. 1,8). Передавання віри є нерозривно пов’язане з людською достовірністю тих, хто передає; а вони, в певних випадках, покинули довірений їм народ, зворухобивши його і серйозно пошкодивши їхню віру. В такому випадку слово Писання описує тих, хто не слухає істину і хто слідує за своїми власними бажаннями, хто лестить їхні вуха, бо вони не можуть витримати здорову доктрину (пор. 2 Тим. 4,3-4).

Завданням Вчительського Уряду Церкви є «берегти Божий народ від відхилень і порушень» для того, щоб «гарантувати їм об’єктивну можливість визнання істинної віри безпомилково» (890). Це особливо стосується усіх семи таїнств. Пресвята Євхаристія є «джерелом і вершиною християнського життя» (ККЦ 1324). Євхаристійна Жертва, в якій Христос включає нас у Свою Жертву на Хресті, має на меті найглибшу єдність з Ним (ККЦ 1382). Тому Святе Письмо напімнює щодо прийняття Святого Причастя: «Тому, хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Господню» (1Кор. 11,27). «Кожен, хто свідомий важкого гріха, повинен прийняти таїнство Примирення перед тим, як приступити до Причастя» (ККЦ 1385). З внутрішньої логіки таїнства виходить, що розлучені і цивільно поновно одружені особи, таїнственне подружжя яких є дійсним перед Богом, а також ті християни, котрі не є у повному сопричасті з католицької вірою і Церквою, як рівно ж і усі ті, хто не є відповідними, не можуть плідно прийняти Св. Євхаристію (1457), оскільки в такий спосіб вона не веде їх до спасіння. Пояснювати це є вчинком милосердя щодо душі.

Визнання гріхів у Святій Сповіді хоча б раз на рік є однією з церковних заповідей (ККЦ 2042). Коли віруючі більше не визнають своїх гріхів і не отримують їх відпущення, спасіння стає неможливим; зрештою, Ісус Христос став Чоловіком, щоб відкупити нас від гріхів. Сила прощення, яку Воскреслий Господь дав апостолам і їхнім наступникам в служінні єпископів та священиків, стосується також важких і легких гріхів, які ми чинимо після Хрещення. Сучасна практика сповіді виявляє, що совість вірних не є сьогодні достатньо сформована. Боже милосердя дається нам для того, щоб ми могли виконувати Його Заповіді, щоб ми були єдиними з Його Святою Волею, а не щоб ми уникали заклику до покаяння (ККЦ 1458).

«Священик продовжує діло спасіння на землі» «ККЦ 1589). Свячення священика «дає йому священну владу» (ККЦ 1592), яка є незамінимою, бо через неї Ісус стає сакраментально присутній у Його спасенній діяльності. Священики добровільно обирають целібат як «знак нового життя» (ККЦ 1579). Йдеться про дарування себе самого на служіння Христові і Його Царству, що надходить. Щоб уділити свячення в трьох рівнях цього служіння, Церква є «пов’язаною вибором, здійсненим самим Господом. Саме тому неможливим є свячення жінок» (ККЦ 1577). В цьому контексті, говорити, що ця неможливість є формою дискримінації жінок, показує лише брак розуміння цього таїнства, яке не стосується земної влади, але репрезентації Христа, Нареченого Церкви.

4. Моральний закон

Віра і життя є нерозлучними, бо віра без діл є мертвою (ККЦ 1815). Моральний закон є ділом божественної мудрості і веде людину до обіцяного щастя (ККЦ 1950). У зв’язку з цим, «знання божественного і природного закону є необхідним» для того, щоб чинити добро і досягнути цю мету (ККЦ 1955). Прийняття цієї істини є необхідним для усіх людей доброї волі. Бо той, хто помирає у стані важкого гріха без покаяння, буде навічно відокремлений від Бога (ККЦ 1033). Це веде до практичних наслідків у житті християн, які сьогодні часто ігнорують (пор. 2270-2283; 2350-2381). Моральний закон не є тягарем, але частиною тієї істини, що визволяє (пор. Ів. 8,32), і через яку християнин стає на шлях спасіння, істини, яку не можна релятивізувати.

5. Вічне життя

Сьогодні багато хто запитує для чого надалі існує Церква, якщо навіть єпископи воліють бути швидше політиками, аніж проголошувати Євангеліє, як вчителі віри. Роль Церкви не слід применшувати до другорядних питань, але слід розглядати її відповідне завдання. Кожна людська особа має безсмертну душу, яка після смерті відокремлюється від тіла, сподіваючись воскресіння мертвих (ККЦ 366). Смерть робить визначеним рішення людини на користь чи проти Бога. Кожен повинен постати перед судом в прийнятті конкретного рішення одразу після смерті (ККЦ 1021): або потрібним є ще очищення, або людина іде прямо до небесної радості і зможе бачити Бога віч-на-віч. Існує ще страшна ймовірність того, що особа залишиться в суперечності з Богом до самого кінця, і, безумовно відкинувши Його Любов, «засудить себе одразу і навіки» (ККЦ 1022). «Бог створив нас без нас, але не спасає нас без нас» (ККЦ 1847). Вічність пекельної кари є жахливою реальністю, яка – відповідно до свідчення Святого Письма – стосується усіх, хто «помирає у стані важкого гріха» (ККЦ 1035). Християнин проходить крізь вузькі двері, бо «просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять» (Мт. 7,13).

Мовчати про ці та інші істини віри, а також навчати людей того, що суперечить їм, є найбільшим обманом, проти якого рішуче застерігає Катехизм. Це останнє випробовування Церкви, що веде людину до релігійного обману «ціною їхнього відходу від віри» (ККЦ 675); це обман Антихриста, котрий надійде «всяким брехливим обманом для тих, які гинуть, бо вони не прийняли любови правди, щоб їм спастися» (2Сол. 2,10).

Заклик

Як працівники у Господньому винограднику, усі ми маємо відповідальність нагадувати ці фундаментальні істини, міцно тримаючись того, що самі отримали. Ми хочемо мати відвагу, щоб рішуче слідувати шляхом Ісуса Христа з метою осягнути вічне життя, дотримуючись Його заповідей.

Просімо Господа, щоб дав нам в повноті пізнати наскільки великим є дар католицької віри, через яку відчиняються двері до вічного життя. «Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами» (Мк. 8,38). Тому ми зміцнюємо віру, визнаючи істину, якою є Сам Ісус Христос.

Навчання, яке Павло, Апостол Ісуса Христа, дає своєму співпрацівникові і наступнику Тимотею, скеровується в особливий спосіб до нас, єпископів і священиків. Він писав: «Я заклинаю тебе перед Богом і Христом Ісусом, який має судити живих і мертвих, на його появу та його Царство: Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою. Бо буде час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок. Ти ж будь тверезим у всьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу» (2 Тим. 4,1-5).

Нехай Марія, Мати Бога, випрошує для усіх нас ласку витривати вірними у визнанні істини про Ісуса Христа, без коливань.

В єдності віри і молитви

Кардинал Герхард Мюллер

Префект Конгрегації Доктрини Віри, 2012-2017

[1] Числа в тексті стосуються Катехизму Католицької Церкви.

Переклад: «Католицький оглядач» ©

2019-02-27T11:34:27+02:00